Василь Биков

Біографія Василя Бикова

Василь Володимирович Биков народився 19 червня 1924 року в селі Бички Ушацкого району Вітебської області.

Навчався на скульптурному відділенні Вітебського художнього училища. Закінчив Саратовське піхотне училище.

У 1942 році майбутній письменник вступив до лав Червоної Армії. Восени 1943 року присвоєно звання молодшого лейтенанта.

Брав участь у боях за Кривий Ріг, Олександрію, Знам'янку. Воював на Другому і Третьому Українських фронтах, пройшов по території Румунії, Болгарії, Югославії, Австрії, двічі був поранений.

Вперше твори Василя Бикова були опубліковані в 1947 року, проте, творча біографія письменника починається з розповідей, написаних в 1951 році.

Тематика ранніх оповідань, дійовими особами яких стали солдати і офіцери, визначила подальшу долю Бикова, багато з творів якого присвячені дій Великої Вітчизняної війни.

Безкомпромісність прози Бикова стала причиною нападок радянської критики, яка звинувачувала письменника в оскверненні радянського ладу.

Популярність Василю Бикову принесла повість «Третя ракета», написана в 1962 році.

В 1960-е публікує повістю «Альпійська балада», «Мертвим не боляче», в 1970-е - «Сотников», «Обеліск», «Дожити до світанку», «Піти і не повернутися».

Ці твори поставили Василя Бикова в один ряд з видатними майстрами військової прози ХХ століття.

З 1972 по 1978 рік Василь Биков обіймав посаду секретаря Городнянського відділення Спілки письменників УРСР.

У 1974 році Василь Биков був нагороджений Державною премією СРСР (за повість «Дожити до світанку», 1973).

У 1980 році отримав звання Народного письменника Білорусі, а у 1986 році був нагороджений Ленінською премією за повість «Знак біди».

Деякі твори письменника, такі як повісті «Третя ракета» (1962), «Дожити до світанку», були екранізовані.

Середина 90-х як ніби повернула письменника в радянські часи. Широка цькування в державній пресі, заборона, цензура на вихід його нових творів, погіршення на цьому ґрунті здоров'я змусили покинути Бикова Батьківщину. Кілька років він жив за кордоном.

У грудні 2002 року Василь Биков переїхав на постійне проживання у Чехію. Тоді письменник сказав, що він «давно мріяв оселитися в Чехії, завжди симпатизував цій країні та її громадянам».

У вирішенні проблеми переїзду Бикова в Чехію активну участь брала канцелярія чеського президента і особисто Вацлав Гавел.

Кілька останніх років Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, народний письменник Білорусі проживав у ФРН, а до цього у Фінляндії.

Потім Биків переніс в Чехії операцію з видалення ракової пухлини шлунка. У Білорусі письменник перебував на реабілітації після перенесеної операції, проте розвиток хвороби зупинити не вдалося...

Народний письменник Білорусі Василь Биков помер 22 червня 2003 року о 20 годині 30 хвилин в реанімаційному відділенні онкологічного госпіталю в Боровлянах, під Мінськом.

http://lib.misto.kiev.ua/UKR/ZMIST/ROSIYSKA/VASIL_VOLODIMIROVICH_BIKOV/alpiyska_balada.dhtml

Булат Окуджава

Булат Окуджава біографія Булат Шалвович Окуджава (1924 — 1997) —  письменник (поет, прозаїк), сценарист, автор пісень і музики. Народився Булат Окуджава 9 травня 1924 року в Москві в сім’ї, яка емігрувала з Грузії. Першу освіту отримав в школі Тбілісі, але в російськомовному класі. У 1940 році став працювати учнем токаря в Тбілісі. Під час Великої Вітчизняної війни добровільно відправився на фронт, де був поранений. Перша пісня Окуджави була написана на Північно-Кавказькому фронті в 1943 році, проте не збереглася. Друга пісня була написана в 1946 році. Вищу освіту здобув у державному університеті Тбілісі, по закінченню якого став працювати вчителем. У 1955 році вступив в КПРС, а в наступному році переїхав до Москви. Перші виступи, на яких він співав пісні на свої вірші і музику, відбулися в 1956. Приблизно в цей час Булат складає найвідоміші свої пісні. Літературна кар’єра Окуджави привела його до роботи в «Молодій гвардії» (редактором), «Літературній газеті» (завідуючим відділом) . Пізніше став членом Спілки письменників СРСР. Особливо популярною стала пісня Окуджави «Тут птахи не співають», виконана у фільмі «Білоруський вокзал». Також за своє життя Булат Окуджава склав безліч пісень для мультфільмів, кінофільмів, написав кілька повістей. Перший альбом його пісень вийшов в 1968 році у Франції. У 1990 -х роках проживає переважно за кордоном. Помер 12 червня 1997 року в Парижі. Похований на Ваганьківському кладовищі в Москві.

 ДО СВИДАНИЯ, МАЛЬЧИКИ

 Ах, война, что ж ты сделала, подлая:
 стали тихими наши дворы,
 наши мальчики головы подняли –
 повзрослели они до поры,

 на пороге едва помаячили
 и ушли, за солдатом – солдат...
 До свидания, мальчики! Мальчики,
 постарайтесь вернуться назад.

 Нет, не прячьтесь вы, будьте высокими,
 не жалейте ни пуль, ни гранат
 и себя не щадите, и все-таки
 постарайтесь вернуться назад.

 Ах, война, что ж ты, подлая, сделала:

 вместо свадеб – разлуки и дым,
 наши девочки платьица белые
 раздарили сестренкам своим.

 Сапоги – ну куда от них денешься?
 Да зеленые крылья погон...
 Вы наплюйте на сплетников, девочки.
 Мы сведем с ними счеты потом.

 Пусть болтают, что верить вам не во что,
 что идете войной наугад...
 До свидания, девочки! Девочки,
 постарайтесь вернуться назад.

До побачення, хлопчики…
(переклад Петра Голубкова)

Ах, війна, що ж ти, підла, накоїла:
Стали тихими наші двори,
Підняли наші хлопчики голови —
Подорослішали до пори,
На порозі простилися пошепки
І пішли, за солдатом — солдат...
До побачення, хлопчики! Хлопчики,
Поверніться живими назад.
Не ховайтеся, будьте як месники,
Не шкодуйте ні куль, ні гранат
І себе не жалійте, і все-таки
Поверніться живими назад.
Ах, війна підла, що ж наробилося:
Не весілля — розлуки і дим,
А дівчатка вже платтячка білі всі
Роздарили сестричкам своїм.
Бо тих чоботів — як їм уникнути?
Та зелені ті крила погон...
На плітки ви наплюйте всі, дівчинки.
Ми зведемо рахунки з часом.
Хай базікають: вірити ні в кого,
Навмання що війною йдете...
До побачення, дівчинки! Дівчинки,
Поверніться живими проте.

Альфред Маргул Шпербер

Альфред Маргул Шпербер – румунський поет, писав вірші німецькою мовою. Народився 23 вересня 1898 року в м. Сторожинець, Буковина. Навчався в Чернівцях, Відні. Учасник першої світової війни. Після її закінчення жив в Америці, в 1924 році повертається в Європу, потім на батьківщину. Німецькомовний поет Румунії був євреєм. В якості псевдоніма він додав до свого простого прізвища ім’я матері Маргула і став Маргул Шпербером. У 20-і роки його твори вже друкують в Німеччині, Австрії – скрізь, де читають німецькою. Думка всіх була єдиною – з’явився класик. А те, що він живе в Трансильванії – мало хто, де живе?

Та прийшли 30-і роки, його друзі поступово потрапляють у місця, про які сьогодні людство згадує з болем і жахом. Чистота його німецької мови не могла зрівнятися ні з чиєю, але… Все ж таки, завдяки друзям, його не зачепили. До кінця війни східноєвропейський єврей Маргул-Шпербер жив приватними уроками… німецької мови.

Про назву концтабору Бухенвальд

Як близько звідси Веймар гомонів! 

А тут — навіки мовкли голоси... 

Мене проймає невимовний гнів, 

Бо й край мій зветься: Букові ліси.

Давно було це: килим з ніжних трав 

Ліс буковий, так пам'ятний мені. 

Хлопчиськом на поляні я лежав, 

Пливли біляві хмари в вишині.

О лютий час, що сон дитячий стер

І кожен спомин взяв у колію!.. 

Коли я чую слово це тепер — 

Не можу юність згадувать свою.

Бо в спомини мої вповза кошмар, 

Який виймає серце із грудей: 

А чи оте біляве пасмо хмар 

Було не димом спалених людей?         

(Переклад Петра Рихла)

Друга світова війна у європейській поезії

КОНСТАНТИ ІЛЬДЕФОНС ГАЛЧИНСЬКИЙ

(1905—1953)

Польський поет Константи Ільдефонс Галчинський народився 23 січня 1905 року у Варшаві. Із початком першої світової війни його батьки переїхали до Москви, де Константи навчався у школі Польського комітету. У 1918 році сім'я Галчинських повертається до Варшави. Константи, закінчивши гімназію, вступає до уні-верситету на відділення класичної англійської філології. Гуманітарна освіта дала йому не тільки знання зі світової культури та мистецтва, а й змогу відчути поезію ніби зсередини, блискуче оволодіти прийомами віршування — від гекзаметра до верлібра. Писати Галчинський вчився у Ронсара, Рембо, Данте, Бодлера, Шекспіра, Рільке. Великий вплив на становлення його художнього світу мав німецький романтик Ернест Теодор Амадей Гофман. Саме від Гофмана йде той сплав фантазії, іронії, емоційної насиченості, що характерний для творчості Галчинського.

У 1923 році вийшли друком перші вірші Галчинського. В його ранній поезії багато від юнацької пози, бажання епатувати («Вулиця шарлатанів», «Музі ніжки цілую», «Привіт, Мадонно») і водночас не сприйняття богемності й естетства («Одягну я штани чорні, цвинтарні...»).

Університетські заняття були перервані службою у війську. Вірші цього періоду свідчать про світоглядну орієнтацію поета; він дедалі проникливіше вдивляється у життя. У 1928 році Галчинський публікує поему «Кінець світу» з підзаголовком «Видіння святого Ільдефонса, або Сатира на всесвіт». Притаманна особистості Галчинського іронічність стає важливою прикметою його поетичного стилю.

У цей час у культурному житті Польщі заявляє про себе літературне угруповання «Квадрига», засноване у 1927 році. Константи стає його активним членом. У колі проблем цієї групи першочерговими були питання творчої відповідальності поета. Галчинський щиро поділяє думку про суспільне призначення поезії. Його вірші стають не лише автопортретом художника, а й портретом епохи. Мандри зачарованої душі у казкових країнах ранніх поезій Галчинського поступаються місцем лірико — гротесковим замальовкам міського життя. Це поема «Польське пекло», вірші «Марш масонів», «Вулиця Товарна», «Емігранти» та ін.

Творчий злет поета — початківця пов'язаний з його великим коханням та одруженням.

У 1931 —1933 роках Галчинський працює референтом з питань культури у польському консульстві в Берліні. Тут він створив один із своїх найкращих творів — поему «Бал у Соломона», пройняту болем і стурбованістю за людину і людство.

У 1934—1936 роках поет із сім'єю живе у Вільнюсі, багато пише. Створена у цей час поема «Народне гуляння» свідчить про інтенсивні пошуки нових засобів зображення дійсності, збагачення віршованого ладу.

У 1937 році вийшла друком збірка Галчинського «Поетичні твори».

Напередодні другої світової війни Галчинський, як і більшість європейських письменників, розмірковує про відповідальність інтелігенції за долю світу. Найча-стіше ставлення поета до тогочасної інтелігенції гостро критичне: «Ми все біжимо. З міста до міста, Інтелігенти. Сумуюча нація. Гинучий клас. Малі, замерзлі».

Лірико — гротескова поезія Галчинського наповнюється соціальними мотивами.

З початком війни в 1939 роді поет був призваний до армії, а 17 вересня того ж року рядовий піхоти Галчинський потрапив до німецького полону і п'ять з половиною років провів у таборі для військовополонених. У повоєнному ліричному шедеврі «Веселих свят» поет так напише про цей жахливий час:

Скільки днів у полоні прожито,

Знемагав я у рабській роботі.

Срібний місяць, мов серце розбите,

Повисав на колючому дроті.

(Переклад Володимира Гоцуленка)

Чимало табірних поезій Галчинського збереглося. Вірші ходили у списках, їх передавали з уст в уста. Серед них — знаменита «Пісня про солдатів Вестерплятте», присвячена захисникам Гданська:

Настали літні дні, коли

Судилося вмирати,

І маршем просто в небо йшли

Солдати з Вестерплятте.

(Переклад Романа Лубківського)

Лише навесні 1946 року Галчинський повертається на батьківщину. Живе у Варшаві. Вірить у нову Польщу. В 1946—1953 роках Галчинський видає збірки «Вірші», «Зачарований візок», «Шлюбні обручки», «Ліричні вірші», «Пісні», цикл сатиричних мініатюр «Зелена Гуска», віршовані фейлетони «Листи з фіалкою»; публікується у популярному журналі «Пшекруй» («Огляд»).

Випробування воєнних років підірвали здоров'я Галчинського; інфаркти 1940 і 1952 років він переміг, а третій був фатальним. 6 грудня 1953 року поета не стало.

Висока духовна наснага пронизує всю поетичну спадщину Галчинського. Життєві та соціальні драматичні катаклізми, що випали на його долю, не похитнули властивого поетові життєствердного світовідчуття. «Посмішка — моральний обов'язок людини»,— напівсерйозно, напівжартома стверджував він.

Лист із полону (1942).

Кохана моя, кохана! 

Ти спиш уже? На добраніч! 

В пітьмі я твій образ бачу, 

А ніч весняна, духмяна!

Єдина у цілім світі, 

Ім'я твоє хай святиться! 

Вода ти для мене влітку, 

А взимку — моя рукавиця.

Ти щастя моє весняне, 

Осіннє, зимове, літнє... 

Скажи мені: «На добраніч!»,

Прийди уві сні, кохана!

За що мені все це щастя 

З тобою в раю у Бога?.. 

Світліше за сонце ясне, 

Ти — пісня моєї дороги.

(Переклад Ольги Ніколенко)

Пісня про солдатів з Вестерплятте 
Коли вже дні спинили плин 
І випало вмирати, 
До неба лавами пішли 
Солдати з Вестерплятте. 

(А літо було гарне того року) 

І так співали: "То пусте 
Що нам боліли рани - 
Зате ж весела путь веде 
На осяйні поляни. 

(А на землі того року було стільки вересу) 

Стояли в Гданську ми, як мур, 
Не брали нас гармати. 
Тепер Ми в хмарах після бур, 
Солдати з Вестерплятте". 

І ті, чий слух сяга зірок, 
Зір плине в даль бездонну - 
Почули в небі рівний крок 
Морського батальйону. 

І спів лунав такий: "Аби 
Не згаять час чудесний, 
Ми грітись будем в теплі дні 
На вересі небеснім. 

Коли ж подмуть вітри зими 
І стане сніг кружляти 
Понад Варшавою - то ми, 
Солдати з Вестерплятте". 

Адам Міцкевич

Балада 

Світязь

Хто, в Новогрудськім мандруючи краї, 
Прагне на все надивитись, 
Хай у Плужинськім бору побуває, 
Гляне на озеро Світязь. 

В пущі дрімучій розкинулись води - 
Ясна і чиста рівнина, 
Пуща їх тінню густою обводить, 
Озеро - ніби крижина. 

А як нічною проїдеш порою - 
Станеш, затримавши подих: 
Зорі побачиш вгорі й під собою, 
Місяць у небі і в водах. 

Чи то із небом злилися безодні, 
Водяна дика пустеля, 
А чи склепіння у сяйві холоднім 
Небо, ввігнувшися, стеле? 

Ген береги, мов розтали поволі, 
Сяєвом срібним повиті, 
Наче ти в синім пливеш видноколі, 
В тихій бездонній блакиті. 

Вабить це озеро, тихе й погоже, 
В пітьмі чаруючи очі; 
Та лиш сміливець нечуваний може 
Їхать туди опівночі. 

Кажуть, там сила нечиста гуляє, 
Бенкети в озері править. 
Хто проти ночі про це повідає - 
Страшно і слухати навіть. 

Часом пори там почуєш нічної 
Поклики й грім під водою, 
Стогін жіночий і брязкання зброї, 
Вигуки дикого бою. 

Гамір цей грізний вщуха за хвилину, 
Бір прибережний шепоче, 
Тільки молитва над озером лине, 
Тужне благання дівоче. 

Що воно значить? I хто відгадає? 
Хто ту безодню прогляне? 
Різне про теє народ повідає, 
Правди ж не знають селяни. 

Дідичів Світязі славних нащадок, 
Пан у Плужинах багатий, 
Ці таємниці діставши у спадок, 
Вирішив їх розгадати. 

Тож повелів він у ближньому місці 
Довгі човни будувати, 
Невід завглибшки аршинів на двісті 
Кращим рибалкам в'язати. 

Я остеріг, що тут божої волі 
Спершу спитатися треба,- 
Дзвони гудуть не в одному костьолі, 
Линуть молитви до неба. 

Ксьондз із Цирина прибув на посвяту, 
Благословення складає, 
Ловлю за пановим гаслом почато, 
Невід у воду пірнає. 

Тоне, потяг поплавці за собою, 
Вглиб - нескінченна дорога. 
Стелиться слід за ним пінний стягою... 
Певне, не зловлять нічого! 

Ось підтягають до берега крила, 
Мокрі зближаються сіті... 
Що за страховище хвиля укрила? 
Хто б то повірив у світі! 

Ні, не страховище - жінку впіймали 
Десь у підводній яскині: 
Кучері білі, уста мов корали, 
Очі великі та сині. 

Плине до берега дивна істота. 
Люди стоять остовпілі, 
Дехто й тікати лаштується потай,- 
Жінка підводиться з хвилі, 

Каже: "Чи знаєте ви, що донині 
Всіх, хто тут плавав зухвало, 
Озеро, знявши вали білопінні, 
В прірві підводній ховало? 

Тож за цікавість пусту в нагороду 
Всім вам загинути б нині,- 
Тільки ж бо нашого, пане, ти роду, 
Славного в рідній країні! 

Тим, що цей розшук почавши без тями, 
Бога ви все ж не забули, 
Бог вам сьогодні моїми устами 
Давнє повіда минуле. 

Тут, де сумні простягаються піски, 
Аїр росте та купава, 
Місто колись було, сповнене блиску, 
Пишна Туганів держава. 

Світязь, ясною багата красою, 
Мужньою силою воїв, 
Під можновладних державців рукою 
Квітла у славі й спокої. 

Там, де цей ліс простягнувся похмурий, 
Ниви стелилися здавна, 
Ген Новгрудок здіймав свої мури, 
Древня столиця преславна. 

Раз по Литві покотилась тривога: 
Цар із Русі наступає, 
Військо його оточило Мендога, 
Сили ж у князя немає. 

З дальніх кордонів він кличе дружину, 
Пише до князя Тугана: 
"Княже, рятуй! Поможи, бо загину! 
Сила іде нездоланна". 

Батько мій, те прочитавши послання, 
Кличе: "Збирайтеся, вої!" 
От і зійшлися вони на світанні, 
Всяк при коні та при зброї. 

Гримнули сурми, дружина рушає, 
Князь виїжджає в діброву. 
Раптом стає він і руки ламає, 
В замок звертаючи знову. 

Каже до мене: "Як власних підданців 
Сам на поталу я кину? 
Світязь не має ні мурів, ні шанців, 
Тільки-но смілу дружину. 

Як розділю своє військо надвоє, 
Князю не дам оборони, 
А коли всі ми підемо до бою,- 
Як будуть діти і жони?" 

"Батьку,- кажу я,- снагою і хистом 
Допоможи батьківщині! 
Бог захистить нас. Вночі я над містом 
Ангела бачила нині. 

Світязь мечем він укрив на хвилину, 
Мовив, прекрасний, як сонце: 
"Поки мужі захищають країну, 
Я буду вам оборонцем!" 

Батько послухав, рушає до бою, 
Ніч наступає в тривозі. 
Раптом ми чуємо брязкання зброї, 
Крики "ура" на дорозі. 

Гримнув таран, завалилися брами, 
Сиплються градом уламки, 
Сиві діди і жіноцтво з дітками 
Товпляться з плачем до замку. 

"Леле! - гукають.- Он сунеться військо! 
Русь за ворітьми лютує! 
Вбиймо себе, бо загибель вже близько. 
Смерть від ганьби урятує!" 

Лють погасила тремтіння тривоги! 
Люди жалю вже не просять, 
Золото, шати жбурляють під ноги 
I смолоскипи приносять. 

"Хто не умре - буде проклят назавше!" 
Бачу, рятунку немає: 
Той занімів, до порога припавши, 
Той же сокиру здіймає. 

Що нам - неволю ганебну прийняти, 
Військо впустивши вороже? 
А як у себе життя відібрати? 
"Боже,- гукнула я,- боже! 

Як не втекти нам від лютої кари, 
Нас захисти перед нею, 
Громом убий із високої хмари 
Чи заховай під землею!" 

Ледве останнє я мовила слово - 
Біле нас щось огортає. 
Очі втопила я в землю раптово - 
Бачу: землі вже немає. 

Так врятувався народ безборонний, 
Так ми уникли неслави. 
Бачиш квітки? То дівчата і жони, 
Змінені в білі купави. 

Мов сніжно-білі метелики, линуть 
Скрізь над водою німою, 
В листі зеленім, як віття ялини, 
Всипане снігом зимою. 

Образ чарівний дівочої цноти 
Барви квіток затаїли, 
Тут їх життя обминають турботи, 
Смерті незборної сили. 

Царські війська, розпалившись у битві, 
Владу їх встигли спізнати. 
Тут зупинились вони по гонитві, 
Цвітом квітчаючи лати. 

Хто лиш сягнув там рукою у воду, 
Вирвав вологі стеблини, 
Раптом, хворобою вбитий страшною, 
Згинув тієї-ж хвилини. 

Давню подію забуто, здається, 
Є тільки відгомін кари: 
Цвіт цей "цар-зілля" в народі зоветься, 
Так його вславлено чари" 

Мовила й зникла княжна під водою, 
З нею човни всі та сіті, 
З плескотом враз розійшлися надвоє 
Води, туманом повиті. 

Клекотом хвиля стрясає діброву, 
З хвилі ніхто не зринає. 
Води розгойдані сходяться знову, 
Дівчини й сліду немає.